Чому звучить шансон? - - Авторська колонка - Український тиждень
Сто років тому в Австрії було відкрито несвідоме – неконтрольовану нами царину психічних процесів, що містить найзагальніші уявлення індивіда про інтенсивне задоволення, але й не менш інтенсивний страх. Навіть із допомогою досвідченого психоаналітика зазирати в ту прірву власного «я» завжди лячно.
Фройд був переконаний, що власні фобії та бажання варто потроху й обережно навчитися усвідомлювати; француз Лакан наполягав, що жах та принаду несвідомого слід прийняти й змиритися з неминучістю власної «зіпсутості». Критикований усіма і прогнаний Фройдом його учень Карл Ґустав Юнґ вірив, що деякі наші страхи та пожадання є колективними, спільними для всіх.
Шансон, отой згусток покладених на триакордну музику тривіальних і жалісливих сюжетів про криваві злочини та в’язничні поневіряння, є прірвою жахів, на межі якої бачить себе все наше суспільство. Загроза вилетіти із безпечної мотоциклетної коляски на котромусь із крутих поворотів звичного життєвого укладу однаково лякає і водія маршрутки, і роботяг-«тєрпіл», і навіть прокурорів зі шлейфом несправедливо винесених вироків. Одного дня можуть прийти й по міліціонера, що боронить корумповану систему, і по скромного інженера, що потрапив під її ж таки коток випадково. Випадковість означає ірраціональність, довільність вибору, внаслідок якого за ґратами опиняються і вокзальний бомж, і вчорашні міністри.
Ні, шансону довкола нас не меншатиме завдяки досягнутому вже сьогодні добробуту чи повторюваній повсякчас мантрі про європейський вибір. Жанр квітнутиме отруйними паростками в колективному несвідомому нації, доки ми не певні у справедливості судів та захисті всього організму внутрішніми органами. Важкий спадок страху дістався нам від «найщасливішої» з імперій, у котрій кожен міг однієї ночі прокинутись японським шпигуном і помарширувати на Сандармох чи стати довговічним арештантом ГУЛАГу. Таке жахає, і воно ж таки… вабить: щоденна затишна рутина може порватися на клапті й оголити кістяк зовсім іншої реальності. Тому посполиті поспішають на виставку ще вчора живих, а нині розпанаханих для огляду тіл, тому «відпочивають» у барах і живуть у маршрутках, супроводжувані захриплими піснями «про справжнє життя».
Мішель Фуко вважав, що сучасні детективи розвинулися з покаяльних промов засуджених до страти, в яких ті мали описувати свої злочини й визнавати справедливість покарання. Шансон – це трансльована в радіоефірі страта, на котру збігається подивитися юрма невпевнених у завтрашньому дні. Доки ти сам не в зашморгу, так азартно-жаско й так безпечно-захопливо спостерігати приниження та агонію іншого. В’язні не слухають шансону. Нам краще теж не приходити на страту. Але проблема від цього не зникне.
Спільноти, дальші від середньовічних жахіть, успішно сублімують загрози свого несвідомого, віддаючись читанню Кінґа чи переглядові чергового сиквела «Паранормального». Врешті, вони хоч на дрібку вірять, що будуть урятовані як не суперагентом 007, то іншими «людьми в чорному». Масова культура азартно експлуатує і несвідомі жахи, й свідоме прагнення їх позбутися. Натомість у наших краях немає гідних віри оборонців, крім позичених «ментів» чи «морських дияволів»: соціум полишений зі своїми страхами сам на сам. І все ще вельми тоталітарний у своїй свідомості.
Форми поп-індустрії пов’язані: одні радіостанції хриплять про антиутопію, в якій людське життя й далі вартує мізер, другі – пропонують утопійну ностальгію за радянським часом, коли, як нас переконують, криміналу, сексу, несвідомого не існувало. Нам пригадують «Байкал» і «Дюшес» без ГМО, але мовчать про масові процеси, в пам’яті про які й корениться успіх шансону. А ще рятує сміх: Вєрка, «Комеді Клаб» та задорнови усіх мастей і калібрів кличуть забути про небезпеку, розчинитись у дружному реготі. Це також слухають, якщо хто не помітив – постійне шоу шепелявих.
Ми й далі думаємо, що проблема – в окремих пісенних жанрах, які експлуатують наше тваринне? Нічого особистого – чиста комерція. Попит і пропозиція. Шансон – це дзеркало заднього огляду, встановлене в кожній маршрутці. У ньому відбивається занепокоєне чи й уже отупіле в очікуванні завтра обличчя цілої спільноти. Доки ми, дізнаючись про новий закон парламенту, зважуватимемо, чим це нам зашкодить, доки циркулюватимуть довкола чутки та факти про нечисті на руку суди й перевертнів у погонах, шансон звучатиме. Це не героїчний епос, що обертає «бєспрєдєльщиків» на опришків, це гнилий нерв суспільства, який резонує вслід за хворобою всього організму. Чи треба тоді вказувати, що коріння нерва у глибині й що лікувати окремий відросток безглуздо?
