286 % -й самоучка :)
"Long, long time ago", в кінці 80-х декілька днів на турбазі біля Воловця (не памятаю назви), там був власний бугель метрів 400, а може й менше. Лижі, як тепер памятаю, Польспорт і кріплення Маркер , а черевики були Альпіна з двома кліпсами, червоні :) . Навчився там їздити на прямих лижах і падати :). Потім (початок 90-х) було декілька "диких" вилазок студентом в Славське, там підглядаючи за іншими чайниками навчився провертати плугом і навіть деколи зупинятись коли потрібно... :D
Потім дуже довга перерва - до сезону 2006-2007. В 2006 попав на Буковель, витягнув мене брат жінки, він на той час вже катався більш менш непогано. І я щоб не вдарити в "грязь лицом" (бо перед поїздкою я всіх запевняв що на лижах стою :ROFL:) старався згадати що ж треба робити щоб повернути !!! "ахтунг" був повний - в той день я був впевнений що ноги заробили як мінімум інвалідність 2-ї групи :) так сильно вони боліли , лижі зовсім не такі як я колись бачив ! прокатні черевики тиснули несамовито (в мене високий підйом і трохи нестандартна нога). Але мушу сказати що до кінця дня я згадав як воно повертати напівплугом і навчився повертати "пятками" на паралельних лижах !!! (синяків було багато).
Після такої повторної "ініціації" в тому ж сезоні зважився ще на одну поїздку на Буковель, все було на багато краще (і черевики я взяв трохи кращі і "досвід" вже був :D ) , в принципі з цього і пішло-поїхало ....
а "накрило лижами" (як висловлюється мій товариш) минулого року остаточно, я зрозумів що це те чого мені все життя не вистачало :) так що останні два сезони катаюсь "свідомо" (почитую ski.ru, yuocanski.com, ну і наш форум :) ), працюю над технікою потрохи... так і живу тепер, зимою - лижі , влітку - спінінг :good:

мой первый учитель - екстрим ком уа :) куча полезной информации! посмотрел видяхи и начал пробовать :) спасибо всем за полезные советы и разделу "кашпировские" за информацию "как не надо делать" :) выросту технически и выложу себя на всеобщее обозрение!

Ради такой темы полез в альбом с первыми фото и отсканировал.

Вот он - легендарный Львович. Инструктор с большой буквы.

Обратите внимание на лыжи. При этом никакого плуга с первого (а для меня и единственного) дня обучения - только плоское параллельное ведение.
А поданная техника прохождения бугров ( холмики на Буке отдыхают) помогла нам, новичкам, пройти за 5 минут участок, с которого до этого сползали 40минут.

По его методе становился сам и ставил всех, кто просил. А дети были просто вынуждены:D

Довго думала, чи публікувати це, чи ні. Історія явно не для технічного обговорення, однак треба визнати, що з хорошими та толковими людьми, які трапляються на твоєму шляху, починати завжди і цікаво, і корисно, і незабутньо. Зараз усі ці подіє згадую з легкою посмішкою із вдячністю, що у мене це було і було недаремно, як показали усі наступні роки :agree:.

Історія ця написана по свіжим слідам пам"яті ще у 2007 році для свого ЖЖ і в оригіналі мала назву "Нотатка з минулого або спогад про лижного інструктора". Подробиці початку жж-шного запису упущу - все почалося з того, що я почала робити ревізію непотрібних номерів у своєму мобільному телефоні і випадково надибала призабуте ім"я. З цього якраз і написався цей пост.[/I]


Маленька примітка. Усі герої та персонажі невигадані, а будь-яка схожість описуваних у ньому подій з подіями реальними невипадкова й навмисна.

Вадік…Вадік був моїм інструктором з гірських лиж. Познайомилася я з ним, здається, десь у лютому 2003-го (чи 2004-го?), коли привиди з мого невдалого спортивного майбутнього остаточно покинули мою пам’ять і бажання знову стати на лижі переважило всі можливі мінуси, пов’язані з можливими наслідками катання. Він якось живо вирізнявся на фоні всіх решти інструкторів, місцевих прокатників – не знаю чим, можливо своєю усмішкою, приязню, яка «розпалагала к себе», живими карими очима, легкою небритістю, яка йому була до лиця, темним кучерявим волоссям, яке раз у раз вибивалося із-за кепки відомої австрійської фірми та бархатним баритоном, який впізнавався серед когорти голосів інструкторсько-бугельного побуту та обслуговуючого персоналу скі-клаба «Maxim». «Привет, я Вадик, очень приятно познакомится! Ну что, ты готова к катанию? Отец сказал, что сегодня ты чуть ли не впервые стаешь на лыжи. Сегодня я постараюсь сделать так, чтобы первые шаги казались тебе максимально легкими, полезными и приятными. Давай сначала наденем ботиночки, а я тем временем постараюсь тебе объяснить теоретические премудрости техники катания». Казка, правда? Ніяких тобі тупих запитань, які можна було почути від інструкторів-аборигенів, перегойкання з місцевими жителями з питань «сігарєти є? дай гривня, на пиво не хватає, я тобі потім 50 грам поставлю і т.п.». У порівнянні з усіма славськими бойками Вадік був принцем. На схилі він вів себе так само ввічливо і спокійно, жодного разу не прикрикнувши, ні підвищивши голос у відповідь на мої кривоногі потуги зробити «плуг» та завернуті у 180 градусів падіння. Це вже потім я дізналася, що він родом з Харкова (де і живе у вільний від спорту час), чим займається у Славську, як зимує літо в Австрії, скільки мов знає та на яких снарядах катається і скільки років.

Правда, мій «teacher» не завжди був такий ідеальним; пригадую випадок, коли ми наступного разу їхали на гору і по дорозі застрягли через корок, який утворився через скупчення «бобіків», Вадік висувався із-за керма автомобіля і на повний голос горланив на місцевих рогулів, покриваючи їх матами-перематами за їхню їзду у гірських умовах так, що в мене, сидівшої поруч, вуха у трубочку скручувалися. Проте згодом, вибачившись та відійшовши від побутових дрібниць з якими стикаються скі-вчителі на кожному курорті, переді мною поставав все той же Вадік, з своєю візитною карткою-посмішкою, рухом, що недбало закладав неслухняне пасмо кучерявого волосся за вухо і готовим до спілкування. І так було всюди: на схилах гори, у прокаті, за вечерею, у барі, на дискотеці, за партією у більярд, у готелі…

Чогось досі пам’ятаю його руки – міцні, накачані, які підтримували мене, у важких лижних черевиках, при виході з авта, які притримували моє нещасне перелякане тіло на бугелі, постійно страхуючи від можливого падіння; біцепси яких виступали з рукавів білої футболки і породжували хтиві фантазії у моїй захмелелій голові, яку я провітрювала вночі на балконі свого номера з виглядом на Тростян; пальці, які розминали мої плечі після невдалого падіння та які тієї ж ночі так само тримали мене за передпліччя аби я не вивалилась з того самого балкону, витанцьовуючи під якийсь модний хіт Bon Jovi, що лунав з екрану телеканалу MTV. Так само я згодом пам’ятаю ці пальці, які зав’язують шнурівки на бордерських черевиках – в той день на Тростяні відбувалися якісь змагання, Вадік на цих змаганнях мав виступати разом зі сноубордистами, і завзято розповідав мені сидячи на диванчику прокату про особливість бордерського спорядження. «Извини, но сегодня я не смогу с тобою покататься – думаю, ты не обидишься? Сегодня с тобой будет заниматься Юра, я его попросил, чтобы он присмотрел за тобой». Поскрипуючи черевиками, моє лижне кохання поправило кепку, закинуло дошку у багажник «уазика» і, помахавши рукою, поїхала нагору. Ясно, що ми з Юрою того дня каталися мало – вмовивши його все-таки поїхати на Тростян («там такі змагання, а ми тут торчимо!»), я стояла біля підніжжя Центру у натовпі членів журі, лижників-любителів та спортсменів, задерши голову, і спостерігала, як один за одним стартують та фінішують учасники змагань. Вадіка я тоді не одразу побачила – в той день сонце засліплювало глядачів своїми променями і лише час від часу заходило за хмари. Тим не менше, коли я побачила, що зі гори стартував спортсмен у чорному і вже до середини спуску, за свистом вболівальників та подивом суддів, за часом ця фігурка випереджувала своїх попередників, сумніву не було, що це він. Ніколи не думала, що він так класно і так «грамотно» їздить на дошці, хоча його основний профіль – це все ж таки лижі; принаймні після його катання я досі не бачила хоча б одну людину, яка б каталась краще за нього. За місяць я дізналася, що Вадіку видали ліцензію, що давала йому право за кордоном вчити дітей та дорослих сноубордингу. А через рік у лижній школі його назначили старшим над інструкторами і зробили правою рукою власника школи. Мушу визнати, Вадікові ідеї користувалися успіхом як серед кола його співробітників, так і серед місцевого населення: продумана символіка клубу, дизайн курток, інструкторських пов’язок, завдяки його ініціативі у селі відновлено футбольний стадіон, проводяться літні змагання серед дітей і дорослих різної вікової категорії.

Не можна сказати, що до нього не липли особи жіночої статі – молодий, симпатичний, з гарною фігурою, освічений, із знанням іноземних мов, з вмінням поводитись у будь-якому товаристві – таких у Славську практично не було. До нього часто приїжджали його друзі та подруги з Харкова – пригадую, (це було рік чи два поспіль), одна з них прибігла рано-вранці до нашого прокату біля ресторану «Максим»; симпатична така, висока, з довгим прямим темно русим волоссям, в темних окулярах, вона нетерпляче ходила взад-вперед по ґанку прокату, чекаючи поки він приїде. Прокатник Тарас пригостив її гарячою кавою, вочевидь йому стало шкода дівчину, яка у такий холодний похмурий ранок без шапки стовбичила тут; я ж в цей час сиділа у машині і злорадно посміхалася. Я знала, що цього ранку ми з Вадіком мали їхати на гору разом…

Іншого разу до нього клеїлася якась пристаркувата пошла баба з Києва років так 35-ти (виглядала вона на всі 40, скажу я вам), яка теж ранками «підпирала» прокат лижної школи «Максим», безкінечно курила, пила «Хеннесі» і прокуреним голосом розповідала, як їхня компанія вчора бухала до «…патері пульса, Вадік, такой хороший парниша, завез нас на ету долбаную діскатєку, блядь, на накой хєр нам нужна била ета діскатєка, дєвачькі хотелі поразвлєчься, віпить, а он куда-то уехал, ми полдароги пешком прашлі, ви представляєте, да? і т.п.». Словом, були випадки :mosking:.

Сезону 2006-го ми не бачилися. Цього року я не була у Славську ні разу – це був перший мій сезон без цього курорту; це було зумовлено тим, що цієї зими мій тато працював за кордоном, а у мене, з свого боку, було дуже багато роботи.

Цієї зими (сезону 2007-го року - примітка автора) я вперше побачила Вадіка на банкеті, що відбувався після закінчення першого етапу змагань у Славському. Я побачила його і оторопіла. За ці майже два роки, що ми не бачилися, він помітно змужнів, дитяче лице набуло рідкіших рис, кучеряве волосся було вже по-іншому підстрижене. Тонкі, такі знайомі пальці легко тримають бокал з коньяком, він рушив мені назустріч, поправляючи таким знайомим рухом пасмо неслухняного волосся, що завжди вилізало із-за вуха, чорний тонкий пуловер з білими рукавами, чорні дорогі джинси. Такі ж приязні очі, незмінна приємна посмішка. Я пожирала його очима як петеушниця що вперше у житті опинилася поруч з Віталіком Козловським. Його грамотна російська так легко лягала на мій слух, начебто біля мене говорив своєю рідною мовою якийсь-небудь корінний француз з багатовіковою родословною. Я із захопленням ковтала кожне його слово, ми сміялися, він час від часу наливав мені у бокал коньяку, ми перемигувалися, він акуратно підтримував мене за лікоть, коли я присідала від сміху спостерігаючи, як мій тато наярює дикі танці у супроводі своїх старих колег. Після завершення імпрези та фуршету вся компанія вирішила перемістись у ресторан «Максим», де ми з Вадіком окупували столик на трьох (нікого третього у нашу компанію не було прийнято) і продовжили насолоджуватись вечором. Потім були танці, перекури на вулиці, тицяння пальцем у його спортивну куртку з емблемою [censored], спілкування, фрази, багатозначні погляди в очі. «Я хочу таку саму кепочку як у тебе. – Я посмотрю дома, кажется, у меня есть еще одна. – Та я можу взяти і твою. – Да?», «Ты была на Пилипце? Клева, я так рад за тебя!.. А Драгобрат тебе понравился?.. Кстати, как тебе твои новые лыжи? Не догадываешься, кто тебе их подобрал?» Пауза. «Ти???». У відповідь все та ж посмішка.

...Переглядаю відео, зняте татом на змаганнях на Драгобраті. Між турбазою «Драгобрат» і касою – фігура у червоному костюмі і з новими лижами. «Улибаємся і машем в камеру!»…Я вивалюю на підлогу своєї квартири спортивні светри, футболки, шкарпетки та інше лижне причандалля. Серед них – новий фішерівський рюкзак, лижна пов’язка, термокружка. І, звичайно, чорна кепочка з написом «Фішер» та салатовим трикутничком-емблемою збоку на козирку. Та сама, у якій її колишній власник так посміхався мені тієї ночі та міцно тримав мене за плечі…

Жаль, потерян контакт с этим достойным человеком и профессионалом своего дела - Юрием Будаевым (Киев). Но с благодарностью и уважением вспоминаю свое знакомство с горными лыжами под бдительным руководством и с участием Юрия. Слыхал, что он открыл свою школу. Если кого горы сведут с этим человеком - ответственно рекомендую! :good:

У меня первый раз был в сезон 2006/2007, это походу был первый сезон, когда в феврале не было снега в карпатах. И вот в этот февраль я поехал на Бук))). Доска была своя, посоветовали купить зразу - типа, окупиться за 2-3 поездки) Приехал на бук - пухляк 2см и подстилка - щебень))) Трассы закрыты, никто не катается, ну, думаю повезло, нет очередей)))) Прошел 100 метров по первой же горке, и съехал :boarder:. Упал. Встал. Снял доску. Скользяк - в ГО*НО!!!))) Так я понял, что по камням ездить нельзя. Дальше было: 2 дня Драга, и Протас, протас, протас.... В конце 1-го года чувствовал себя Оччень уверенно.:slalom:

Кстате, у большинства МОНОлыжников, есть еще один ПЕРВЫЙ раз, а именно :preved:БУГЕЛЬ!))) Попробовал на "второй" свой день. 6 попыток - 0 подъемов. Макс - до 1-й опоры))) После такого я забил на бугель, и все на своих двух. А потом, в конце сезона, закрепил обе ноги, допрыгал на старт... и .. получилось))) Вот такая история)

Так и учился - сам, с "самоучителей" в сети. А сейчас бывает едем с кем-нибудь "первоприставшим", он просит - расскажи и покажи.. Объясняешь, показываешь на примере, проводишь за руку... и он едет... и перекантовывается :slalom:в первый же день.. Смотрю на это и думаю: мда, я до такого допер в конце сезона, а он в первый день.... Учитель - это хорошо...

Впервые встала и сразу лягла на лыжи в этом году. Позвал брат с собой меня с мужем на наш Корчак. Я как встала-так и упала на попу сразу же, а лыжи то несут вниз(обрыв и внизу речка), они кричат -ложись спиной на лыжи-остановишся, но не тут то было, чудом не втретилась лицом к лицу со столбом. Впечатлило. Во второй раз брат показал плуг - и я без падений съехала с горы в этой :pleasantry:красивейшей :pleasantry: позе, с трудом справившись со страшным зверем-бугелем поднималась вверх и, увидев КАК люди спускаются, было принято решение взять инструктора-Антона,что,наверное,и предрекло нам наших настоящих первых учителей из школы Антона, но уже совсем другого Anton Ski School. Занимались 3 дня по 6 часов, возвращались без ног. Именно эти замечательные ребята учили нас плоскому и резаному ведению (Игорь Metr,Грин), показали всю прелесть Карпат (Подобовец-это СКАЗКА!:girl_in_love:), просто убили Страх (отдельное спасибо Ярику за мой второй (после родов) нереальный (на тот момент) экстрим)-скоростной спуск), и навсегда заразили нас такой
замечательной и такой же заразной болезнью(трое полтавчан от нас за месяц контакта напрочь инфицированы:slalom:) Горными Лыжами! Я вытянула за уши на ДР мужа в Карпаты и впоследствии узнала, что большего подарка он никогда не получал:air_kiss:
Ну, а для лечения осложнений данной болезни (уже пущены все семейные сбережения, т.к. лекарства (лыжи, ботинки и т.д.) уж больно дорогие Но процесс того стоит!:good: Основной темой семейных разговоров стали лыжи, ночи напролёт просиживаются в данном форуме(продолжаю обучаться), а двухлетняя дочь каждый день собирается в Карпаты, ходит в папиных ботах 47 р-ра и требуе свои собственные лыжи!Все ждут лето, море ,а мы хотим ещё зиму.. и подольше!

Ну контакт не так уж сложно восстановить - http://budaevskischool.com/ ;)
Этой зимой также училась у Юрия, подтверждаю, он очень хороший инструктор, внимательный и терпеливый (:angel:). Рекомендую:agree:

А в мене вчителем був гуцульський хлопчина з Яблуниці років 16 -ти . Він тоді заробив 10 грн. А я - безцінні базові навики катання. )

После поездки в Ясну смотрю видео своего становления на лыжи - оборжаться :ROFL:
хотя тогда было не до смеха. Тростян... первый спуск, вот как это было:
YouTube - P2170072.MOV

учили меня сурово...на крутяках лед, инструктаж - слово "едь!",
автоматически становлюсь в плуг и еду...там где притормаживаю от страха - крики"едь, едь, едь на меня!!! "+ кое-что покрепче вышибает - не знаешь чего бояться больше и едешь:crazy: спасал глинтвейн...
и так все три дня :shock:
зато инструктору :pleasantry:было чем гордиться, другие брали лыжи на плечи и 3 часа сползали с горки...