[Jolie]

Вже понад два тижні минулої з часу цієї мандрівки, однак підвести підсумки та проаналізувати проблеми що виникали під час подорожі, допущені помилки та шляхи їх вирішення ніколи не буває пізно. Ця подорож мала стати хорошим стартом для моїх запланованих літніх мандрівок Україною та зарубіжжям, натомість стала початком та водночас кінцем літньої відпустки та розбитих надій на активно-пасивний відпочинок у цьому році.

Отже, менше ніж за тиждень до походу, незважаючи на доволі неоптимістичний прогноз погоди на Яремчанщині та околицях «Буковеля» (а точніше – геть песимістичний, дощі на обидва дні походу), моїм чоловіком яко лідером майбутньої тургрупи було прийнято рішення йти у похід і не просто пройтися якимось простеньким маршрутом, а подолати частину Горганського хребта, охопивши г. Хом’як та Синяк.

В результаті компанія із 8-ми осіб вирушила у подорож в ніч з п’ятниці на суботу спочатку зі Львова до Івано-Франківська, а потім з Івано-Франківська до Татарова.

За півтори години до відбуття квитків на поїзд «Ковель-Чернівці» не виявилося (як і попереднього разу), тому прийшлося їхати поїздом «Сімферополь-Івано-Франківськ», який відбуває на годину пізніше і прибуває до Франика аккурат за 10 хвилин до відправлення дизеля «Івано-Франківськ-Рахів».

Як на диво, запхати у «раховоз» цього разу не було складно, людей, очікуючих на цей дизель, було небагато. Скажімо, нашими «сусідами» по вагону була така ж сама навіжена компанія як і ми, серед яких був один дивний хлопчина, який всю дорогу проспав на карематі на місяцях для багажу під стелею. Уявіть собі картину: на перон прибуває «раховоз», відчиняються двері, у вагон забігає хлопець із рюкзаком, розстеляє каремат на полицях для багажу, неймовірно швидко як тарган викабаркується нагору, відкриває літрову пляшку пива, половину випиває за раз і за 10 хвилин відрубується. Атракціон ;-))).


Маршрут першого дня мав охопити Женецький водоспад, г. Хом’як, Синяк і Малий Горган, далі ми планували спуститися у долину і заночувати, а другого дня вийти лісом до кінцевої станції 13-го витяга, що на «Буковелі». До Татарова доїхали без особливих пригод, погода не обіцяла нічого хорошого, сизі хмари затягнули майже небо над Яремчанщиною.

До слова, залізнична станція у с. Татарів – одна із найдавніших у Карпатах, на жаль, зараз знаходиться у дуже запущеному стані. Та й сам Татарів за часів Австро-Угорської імперії (як і Дора, Яремче, Ворохта) був відомим низькогірним кліматичним курортам, де знаходилося багато вілл, будинків відпочинку та успішно лікували легеневі хвороби. Вийшовши на станції, ми майже одразу сіли на маршрутку, якою і під’їхали до дороги, що вела до урочища Женець.

Дорога до урочища Женець відрізняється від інших гірських доріг тим, що це чи не найбільш впорядкована дорога у гірській місцевості Карпат, так як більша її частина проходить біля території дачі В.А. Ющенка. Останні кілька кілометрів, що ведуть вже до самого водоспада Гук (чи Женецького, як його ще називають) пролягають по звичайній галечній дорозі, подекуди із великим камінням. Якраз на межі «поганої» і «хорошої» дороги обабіч річки з лівого боку знаходиться крита альтанка, де можна сховатись від дощу та поїсти (згодом після відвідання водопаду ми там зупинялись на сніданок).

Дачі В.А. Ющенка ми не побачили, зате виявили, що там є два в’їзди на територію (один для «любителів екстріму» - автом через річку із різким підйомом, другий, офіційний, через впорядкований місток із охоронцем у зеленій будці. І ще з дороги видно персональну церкву В.А., яка обернена до дороги своєю тильною стороною.

Перший, "екстремальний в"їзд" (позаду церква):


Офіційний в"їзд:


Територія біля водоспаду доволі чиста, сміття ми не помітили, сам 10-тиметровий водоспад мені дуже сподобався:



Після відвідин водоспаду робимо гак назад, до дороги на Хом’як, звідки лісом починаємо спробу підйому на хребет. Скажу відразу, це був чи не найважчий підйом на хребет у моєму житті; такого перепаду висоти та такої вертикалі мені ще не доводилось долати. Було неймовірно важко, зупинялись ми часто, окрім того останні метрів зі 100 лісу довелося йти не ґрунтової стежкою, а глиняними зарослями, на яких нога так і воліла зісковзнути, потягнувши за собою тушку із 12-тикілограмовим рюкзаком. Як я проклинала у ті моменти нашу компанію, яка понабирала зайвого хавчику, який тепер довелося тягнути на своєму горбі.

Нарешті вилізли, не долізши до самісінької вершини, перед нами відрилася панорама на хребет Явірник з одного боку та на г. Синяк з іншого.

Вид на хребет Явірник:


Вид на г. Синяк:


Піднявшись на полонину, перед нами у всій красі розкрився Хом’як.



Не секрет, що погода у горах дуже мінлива, тож, повалявшись якихось хвилин зо 20 на полянці, ми квапом почали збиратись, так як несподівано гори затягнуло та почав накрапати дощ. Ми встигли добігти до гуцульської хатинки, де місцеві пастухи доїли корів, робили сир та вели свій нехитрий побут пастухів, як це робили їхні предки багато років перед тим. У хатинці пахло молоком, сиром бузом та в’яленим м’ясом, у кутку горів вогонь та варилася сироватка у 100-літровому казані.



Ми перечекали дощ у цій хатинці. Коли трохи розвиднілося, стало ясно, що на найближчі півдня на Синяк немає змісту йти – його затягнуло сірими хмарами. Над Хом’яком за якісь півгодини розвиднілося і було прийнято рішення збігати туди-назад без рюкзаків, просто пофотографуватися.

На початку підйому на великому камені ми побачили табличку, на які викарбувано прізвище та ім’я сноубордиста-фрірайдера, який загинув при сходженні лавини 10 березня 2010 року. Хлопцю було всього 25 років…З огляду на величину каменя, на який, ймовірно, його несла хвиля лавини, шансів вижити у хлопця не було…



Загалом весь Хом’як покритий великим та малими каменюками, по яких без рюкзака відносно легко підніматись, як по сходах. Однак бажано мати при собі або палицю, або телескопічні палиці, без них буде важкувато.





Вже з середини гори відкривається панорама на с. Поляниця та «Буковель».



На самій вершині стоїть пам’ятник-статуя Матері Божої. Загалом маршрут на Хом’як не входить до стандартного набору екскурсійних поїздок, які проводять на Яремчанщині, однак можна стверджувати, що на вихідні кілька автобусів туди так приїжджає. Звісно, Горгани не є місцем масового «паломництва» туристів, як, скажімо, Чорногора чи Свидовець.



Вид з Хом"яка на с. Татарів:


Спустившись вниз, було прийнято рішення розбивати намети на полянці біля Хом’яка, обідати та відпочивати. Зважаючи на хмарність, яка буквально переслідувала нас увесь день, привал вийшов тривалим, ввечері пів нашої компанії збігало на г. Синяк. Продовжити наш похід далі по Горганах не вийшло.

Вночі нашу полянку огорнули тумани, десь над ранок випав дощ (що було відчутно по постукуванню крапель по тенті намету). Після сніданку, який затягнувся через частину нашої компанії, знову випав дощ, після чого ми почали збиратися та спускатися вниз до села Поляниці.

Спуск ми здійснювали обходячи Хом’як боком; половина дороги йшла лісом, половина – через каміння. Подекуди приходилось повзти по каменюках на колінах та животі. У лісі стежки теж виявилися нелегкими для проходження: після дощів було дуже слизько. На одному із переходів річки зупинялись на комплексне вмивання ;-).

Вже спустившись до дороги, що вела до села Поляниця, наша група розділилася – хтось погнав уперед, хтось відставав. Ми з чоловіком, як завжди, пленталися позаду (то у туалет звертали, то квіточки нюхали і т.п.). Бігти стрімголов за нашими «передовікамі» мені щось геть не хотілось (як виявиться пізніше, треба було мені і далі плентатись, а не спішити, так як цей поспіх призвів лише до поганого). Відчувши близькість до цивілізації, всі рвонули вперед, у тому числі і мій чоловік (це була його перша помилка). Бачачи, що ми відстаємо, він обігнав мене (це була його друга помилка). Ну а третю, фатальну, помилку допустила вже я, погнавшись вперед за тими, від кого я відставала. І от за 2 км до буковелівської траси, біля невеличкого переходу річки, на одному з горбків спочатку на рівному місці послизнувся мій чоловік – встоявши, він швидко оговтався і побіг вперед, а за ним послизнулася і полетіла я. Однак мені не так повезло, як йому. (Згадуючи цей момент падіння, я усвідомила, що мені немовби хтось вимкнув свідомість на кілька секунд). Падаючи, я чогось почала гальмувати лівою ногою (навіщо, я зараз не розумію – чи мені тоді здавалось, що таким чином я зможу спинити падіння). Права нога тим часом підвернулась і моє тіло почало падати. У польоті у правій нозі щось хруснуло, від болі мене немовби підкинуло у повітрі і за мить я лежала біля річки, не відчуваючи правої стопи. Те, що це перелом, у мене не було сумнівів, хоча до того дня я нічого, крім свого носа, не ламала. Ясна річ, що від моїх криків позбігались усі, хто йшов перед мною.

Подальші події я пам’ятаю гірше, немовби у тумані: як пішов дощі і мене накривали карематом, як півгодини мені охолоджували та перев’язували ногу, як під’їхали власники якихось готелів у Микуличині і мене, сидячи на квадроциклі, транспортували до Поляниці, як ми чекали буковелівського автобуса під проливним дощем, як їхали до Франківська, як потім шукали транспорт та їхали до Львова. Вже десь близько десятої години ми були у Львові, а далі все було доволі прозаїчно: травмпункт 8-ї лікарні, огляд, рентген, діагноз, далі гіпсувальня, знову рентген, далі оформлення, перевезення та лікарняне ліжко. Ось так через необережність та передчасне розслаблення замість задоволення від прогулянок горами отримуєш місяці нерухомості. Зрештою, я написала цю історію не для того, аби викликати жалість у моїх колег, знайомих та друзів, а для того, щоб всіх попередити: будьте уважними, не розслабляйтесь, навіть якщо до фінішу лишається всього кілька метрів чи кілометрів, вважайте на себе. Чим би ви не займались, у кожному виді спорту чи відпочинку завжди існують небезпеки. І ви ніколи не дізнаєтесь, де, коли і на якому місці на вас чатує ця небезпека. Будьте пильними!

Висновки, які я для себе зробила після цього походу, я поділила на дві групи: перша група стосується поведінки у горах як зайвий раз нагадати собі та усім про обережність, а друга група стосується одягу та спорядження, яке вартує мати при плануванні походів.

Почну з першої групи. Отже, мої правила поведінки під час проходження хребта Горгани:
1. Визначте, хто буде замикаючим у групі, хто йтиме у середині групи, і хто буде «першопрохідцем» - такий варіант «ланцюжка» має зберігатись від початку до кінця маршруту.
2. Систематизуйте зупинки та час на відпочинок під час проходження усіх ділянок маршруту. У випадку чого не залишайте слабших друзів плентатись позаду.
3. Перед походом обсудіть денні норми продуктів на одну людину (у нас склалося так, що продуктів було забагато, всі страшенно переживали, що залишуться голодними. А то понабираюсь кучу всякого, а ти потім тягнеш рюкзак і сопеш як кінь).
4. Не ставайте на каміння. Не ставайте на мокре, зелене, сіре каміння.
5. Не ставайте на коріння дерев.
6. При потраплянні на стежку із глини чи слизького грунту старайтесь йти не уперед, а траверсом догори, таким чином це вбереже вас від падінь.
7. Долання крутих підйомів краще йде, коли під рукою є палиця (або дві) або ж телескопічні палиці.

Мої нотатки стосовно списку одягу та спорядження, потрібного у поході:
1. Спеціальне взуття. Скажу одразу спеціальне треккінгове взуття не дасть гарантії, що з вами щось не трапиться, але, якщо розглядати мій випадок, воно може вас врятувати від тяжчих наслідків падінь. Хто зна, що було б, якби моя нога так викрутилась не у треккінгових черевиках, а у, скажімо, звичайних кросівках.
2. Штани, що легко сохнуть та тримають тепло, відводять вологу. В принципі підійдуть будь-які, крім джинсів – джинси довго сохнуть і сковують рухи при підйомі-спуску. Загалом планую собі придбати спеціальні для походів штани, потрібна штука.
3. Футболка, що відводить вологу (для фітнесу, термо-). Звичайна х/б футболка під час ходіння вмить намокає від поту та вологи вашого тіла, тож за якісь півгодини її можна викручувати. Синтетика тут у поміч – і не так намокає, і одразу ж сушиться. Я користувалась футболкою для фітнесу, скажу одразу, враження після юзання у мене залишились позитивні.
4. Телескопічні або треккінгові палиці. У моєму випадку без них я взагалі більше ніколи не піду в гори – по-перше, страх перед невідомим буде раз у раз вспливати у моїй пам’яті, а по-друге, як-не-як, але з двома точками опори йти набагато легше, ніж без них. Тому мені здається, що сьогодні телескопічні палиці – це не данина моді чи красивий аксесуар, це необхідність.
5. Головний убор або аксесуар – для попередження розпатлання волосся, для захисту голови від дощу, сонця, вітру (кепка, бандана, бафф).
6. Шкарпетки для треккінгу (з розрахунку на кількість днів походу).
7. І як підсумок, розраховувати даний список згідно днів перебування у поході.